Експрес онлайн

Пошук

ТЕХНОЛОГІЇ

Хоча молодь дедалі більше обирає Instagram, загалом йому все ще далеко до Facebook, пише
Команда американських дослідників навчила штучний інтелект розпізнавати фото, які були модифіковані в графічних редакторах.

Ніколи не здавайтеся! Неймовірна історія Максима Грекова

10.09.2018 11:00
Ніколи не здавайтеся! Неймовірна історія Максима Грекова
34-річний чоловік, якому трансплантували серце, вчить любити життя.
 
Нещодавно він став першою людиною, яка після трансплантації серця підкорила найвищу вершину України — Говерлу. Хлопець поділився з нами своєю історією та пояснив, що для нього справжнє щастя, пише газета "Експрес".
 
— Пам'ятаю, я збирався на тренування. Раптом відчув сильний біль справа внизу живота, — розповідає Максим. — Це був апендицит. Мене стали готувати до операції й виявили аритмію. Коли виписували після видалення апендикса, порадили обов'язково піти на консультацію до кардіолога. Я, правду кажучи, не поставився до цих слів серйозно. Та щось усе ж таки змусило відвідати лікаря.
 
Мене обстежили і поставили діагноз дилатаційна кардіоміопатія. У хворого камери серця розтягуються, збільшуються, взагалі перестають скорочуватись. І, що найгірше, така кардіоміопатія не лікується... Це було 2015-го,  мені тоді виповнився 31.
 
Новина ошелешила. Я ж ніколи не хворів! Почувався сповненим сили, провадив здоровий спосіб життя. Тричі на тиждень ходив на тренування з баскетболу. А тут таке... Не дивно, що спершу я не міг у це повірити.
 
У лікарів нема остаточної версії, звідки взялася хвороба. Одна з найімовірніших — до болю банальна: неправильне лікування застуди. Можливо, це і дало ускладнення.
 
— Що було далі?
 
— Через три місяці зауважив, що відстань, яку раніше проходив у нормальному темпі, тепер долаю дуже повільно, зупиняюся на перепочинок... 
 
Після того як взнав свій діагноз, регулярно проходив обстеження й консультації в різних інститутах. Якось мені сказали, що потрібна трансплантації серця, бо іншої можливості жити далі немає.
 
— Операцію мали зробити не в Україні, — розповідає Максим Греков. — Потрібно було 100 тисяч доларів. Лікарі передали всі потрібні документи в МОЗ на розгляд медкомісії, яка вирішує, заплатить держава гроші за мою операцію чи ні. На таку процедуру йде декілька місяців. Тим часом мій стан ріко погіршувався, я міг пройти без проблем максимум якихось 50 метрів по рівній поверхні...
 
Друзі взялися збирати гроші на операцію. Певну суму вдалось зібрати. Та сталося диво — несподівано з'явилась людина, яка запропонувала заплатити основну частину.
 
— Як ви почувались?
 
— Пересуватися було вкрай важко. Вдома перебував у напівсидячому положенні. Сидіти було неможливо, сильно набрякали ноги, лежати на спині чи на боці не міг — задихався, тому спав у кріслі. Ще додався кашель з кров'ю. Не міг їсти, жив на декількох ложках гречки...
 
Наші лікарі тоді сконтактувалися з білоруськими спеціалістами, переслали їм документи...
 
— Як довго довелося чекати на донорське серце?
 
— Недовго, до десяти днів. Якось повідомили, що з'явилось донорське серце, але воно мені не підійшло. У мене зріст 180 сантиметрів, і серце донора, який був невисокий, могло не впоратися з кровообігом.  Поки чекав на своє нове серце, мені відкачали 12 літрів  рідини, яка зібралась у ділянці живота й у ногах. Я тоді цілодобово перебував під крапельницями, мені давали кисневу маску, спав сидячи.
 
— Ви пригадуєте свої відчуття після того, як прокинулись зі здоровим серцем?
 
— Операція тривала недовго, відведений час на трансплантацію серця — щонайбільше три години, загалом я спав вісім годин. Перше, що пам'ятаю, коли прокинувся, — біля мене стоїть хірург і каже: "Все пройшло добре, родичів донора не шукай, постав краще свічку за їхнє здоров'я, що дали дозвіл на трансплантацію". Пригадую, захотів подивитись на свою руку, бо здавалося, вона така важка, ніби важить півцентнера. Але зрадів, коли побачив рожеві нігті, а не чорнуваті, якими вони стали в мене через брак в організмі кисню. І ще зрозумів, що лежу на спині. Я міг дихати.
 
— Яким був період реабілітації?
 
— Чотири дні провів у реанімації. На початку ще відкачували рідину з-під легені (близько літра), щоб розправилась. Загалом лікарі не рекомендували довго лежати в клініці, аби уникнути ризику зараження лікарняними інфекціями. Імунітету тоді в мене практично не було.
 
Повернувшись додому, одразу став по декілька разів на день виходити на прогулянку. Тижнів через три після операції вже проходив 8 — 10 кілометрів на день — з перервами, звісно. Але тоді зрозумів, яке це задоволення — просто ходити. Як це  круто! Так, ходити, спати на спині, дихати — велика втіха!
 
Щоб уберегтися від інфекцій, перед виходом надягав спеціальний фільтр для алергіків (тепер також це роблю, наприклад, узимку чи тоді, коли йду в кінотеатр, де багато людей). Десь за місяць після операції в мене з'явився нежить, три тижні його лікував — імунна система далі була ослаблена. Та коли через десять місяців знову підхопив нежить, усе минулось за чотири дні. Це свідчення того, що організм запрацював повноцінно.
 
— Як змінився ваш ритм життя після операції?
 
— Якийсь час мені потрібно було вживати по 60 таблеток на добу!  Постійно хотілось їсти. До хвороби я важив 90 кілограмів, після операції — 63, втратив жирову тканину, м'язову масу. Тож за чотири-п'ять місяців наїв 30 кілограмів! 
 
Згодом узявся відновлювати фізичну активність. Спершу присідав,  потім став відтискатись. Але найважливіше — розминав усе тіло, аж до  пальців, бо ще мав сильний тремор. 
 
Моє нове серце має нижчу продуктивність, ніж  попереднє, воно працює не більш ніж на 70%. Раніше я міг встати з ліжна зранку й одразу розпочати тренування. Тепер спершу потрібно походити, зробити декілька глибоких вдихів видихів, щоб організм наповнився киснем. 
 
Але зрушення є. Спочатку я відтискався лише з колін — максимум п'ять  разів, тепер щоранку роблю три підходи по 20 — 35 разів, відтискаючись з носків. Присідаю за три підходи 60 разів. Між вправами також обов'язково треба походити й подихати. 
 
Через вісім-дев'ять місяців після операції я зміг відновити велопрогулянки. І хоч раніше міг проїхати 120 кілометрів, тепер долаю 30, відчуваючи, що можу більше. Але потрібно вчасно зупинятись. Більш як через рік після операції повернув у своє життя баскетбол — щоправда, граю зі школярами.
 
Від певних речей довелось відмовитися. Наприклад, мені не можна їсти грейпфрути (а я їх так любив!), бо ці фрукти взаємодіють з препаратами, які вживаю, впливають на їх концентрацію. Раніше міг лягти спати о другій-третій ночі, тепер цього собі не  дозволяю, бо підйом і перший прийом ліків — о 7-й ранку. Лягаю до півночі. 
 
— До речі, 60 таблеток на день — уже позаду?
 
— Так. На щастя, з часом кількість ліків, які треба вживати, зменшилась до 10 — 15 на день (за три рази).
 
— Розкажіть про сходження на Говерлу...
 
— Дорогою я зупинявся раніше, ніж знесилювався, щоб не перевантажувати серце. Тому піднімався п'ять годин. Дуже хотів зійти на найвищу вершину України. І я це зробив!
 
— Які ще мрії хочете здійснити?
 
— Маю одну ідею — помандрувати Євразією і зняти документальний фільм про таких людей, як я, розпитати лікарів, як у  їхніх країнах працює система трансплантації органів. Це буде корисно і для нашого суспільства, сповненого упереджень, і для лікарів. В інших країнах людина з новим серцем легко повертається до життя й роботи. А в нас потрібно багато часу витратити лише на те, аби тобі дали рецепт з необхідними ліками.  При цьому деякі кардіологи вперше чують назви препаратів. Що казати, коли я зайшов до кардіолога в райлікарню, він попросив зробити з ним селфі — ніколи досі не бачив людини з донорським серцем...
 
У таких ситуаціях, як моя, ліки призначають довічно.  Натомість МОЗ України закуповує дешеві аналоги, від яких пацієнти відмовляються, бо не хочуть ризикувати своїм здоров'ям. Тож маєш сам шукати вихід...
 
Пригадую, після трансплантації шалено хотілось до моря. А у перший рік після такої операції плавати у водоймах не можна. Цього літа нарешті зміг це зробити. Днями зі своєю дівчиню їздив до Румунії, були в горах. Ще раніше побували в Грузії, літали у Стамбул. А ще в нас з'явився кіт.
 
— Що ви зрозуміли, ледь не втративши життя?
 
Загалом після пережитого з'являється розуміння, що нічого страшного у смерті немає. Страшно інше: коли обернешся назад і зрозумієш, що життя прожив без сенсу. А сенс має бути в кожному дні! Тепер я розумію: ніколи не можна опускати руки. Ніколи не здавайтеся! 
 
Я знову граю на електрогітарі, освоюю фото- та відеозйомку. І мрію багато  подорожувати. А ще, напевно, настав час подумати про продовження роду!
 
Головні новини за добу — в нашій щоденній розсилці y Telegram 
 
Лариса ПЕЦУХ
 

 

Цікаво? Поділіться з друзями в соціальних мережах:

Y

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишкою і натисніть Сtrl + Enter

Реклама


Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише з активним гіперпосиланням на http://www.expres.ua

© ТзОВ "Редакційні системи"

Система Orphus

Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її мишкою і натисніть
Сtrl + Enter