Експрес онлайн

Пошук

ТЕХНОЛОГІЇ

Хоча молодь дедалі більше обирає Instagram, загалом йому все ще далеко до Facebook, пише
Команда американських дослідників навчила штучний інтелект розпізнавати фото, які були модифіковані в графічних редакторах.

Небесна сотня. Мрії, що обірвалися

18.02.2018 10:00
Небесна сотня. Мрії, що обірвалися
18-20 лютого -- четверта річниця розстілів на Майдані. Ті дні стали одними з найтрагічніших в історії сучасної України.
 
Хтось мудрий сказав: із втратою кожної людини ми втрачаємо цілий Всесвіт. Чотири роки тому на Майдані та Інститутській ми втратили нашу Небесну Сотню. Героїв, які поклали життя, щоб ми могли жити в іншій, кращій Україні, пише газета "Експрес".
 
Вони теж хотіли жити. Кожен мав свої мрії, будував плани на майбутнє, малював в уяві свій маленький світ. Не судилося.
 
...Березневого ранку 2014 року Світлана Бондарева притискала до грудей маленьку донечку, яка щойно народилася. Жінка сиділа у палаті Київського пологового будинку, вдивляючись у сіре світанкове небо за вікном. З-за багатоповерхівки пробився тоненький сонячний промінчик. "Сергію... -- прошепотіла Світлана. -- Ти її бачиш?" Світлана вдивлялася в обличчя доньки й бачила риси коханого чоловіка, який менше як місяць не дожив до цієї миті.
 
"Світлана була на восьмому місяці вагітності, коли убили Сергія, -- згадує його друг Павло Крамчанинов. -- Вони дуже любили одне одного. Коли дружина завагітніла, Сергій не давав їй робити нічого по дому, оберігав. Вони жили в Києві, хоча Сергій із Краматорська, а Світлана -- з Одеси. Сергій працював програмістом. Перед народженням доньки сам зробив ремонт у кімнаті для дитини.
 
Востаннє Світлана говорила із коханим 18 лютого ввечерi, перед штурмом Майдану. Сергій був у піднесеному настрої, сказав, що ще декілька хвилин -- і їде додому. А потім Світлана дві доби розшукувала його в моргах. Два пострiли снайпера -- у груди й у плече. Сергій так і не побачив донечки. Світлана виховує її сама, а дитина знає тата лише за фотографіями..."
 
 
В Устима Голоднюка, якому було лише 19, теж могла би бути своя сім'я, діти. Його одногрупник Василь Щербій згадує, що той був надзвичайно добрим до своєї дівчини, мріяв одружитися з нею. А подруга Аліна Вяткіна каже: "Коли ми пішли о 6 ранку гуляти до Дніпра, Устим розповідав, що мріє мати будинок далеко від міста, і сина. Він знав, як виховуватиме малого. Напівжартома казав, що дитина має бути замурзана й бігати по калюжах. Устим знав, яким має бути справжній чоловік. І він був ним у свої 19 років!"
 
 
А мама Романа Гурика, якому завжди буде 18, каже, що син був ще тим мрійником та експериментатором. "Роман був "моднячий чувак", ходив у тертих джинсах, картатих сорочках, мав тату, а волосся фарбував то у білий, то в зелений колір, -- згадує мама. -- Дуже жвавий був! Постійно щось розказував, веселив співрозмовників. Роман не міг чимось одним займатися. Ким бути -- ще  не визначився. То мріяв стати капітаном далекого плавання, то актором, то винахідником. А вчився на факультеті філософії, хотів написати серйозну філософську книжку. Хотів, щоб ця книжка впливала на свідомість людей, щоб вони зрозуміли природу насилля і перестали вбивати один одного".
 
 
Шукав себе у житті й Сергій Нігоян. Він вчився у спортивному коледжі, але покинув, бо мріяв стати актором. Сергій Проскурня, в.о. художнього керівника обласного драмтеатру, пригадує: "Я познайомився зі Сергієм на Майдані біля однієї з барикад. Впадало в око те, що поряд з українським державним прапором висить вірменський, а хлопець із яскравою кавказькою зовнішністю розмовляє українською. Послухавши, як він читає вірші Шевченка, я навіть зателефонував знайомим викладачам театрального коледжа у Дніпропетровську й попросив їх послухати хлопця. Адже він мав акторську зовнішність та здібності. Сергій зрадів, планував їхати на прослуховування. Не встиг..."
 
 
Мама Сашка Плеханова, який вчився на архітектурному, зберігає скульптуру, котру він так і не завершив. "Коли Сашко став працювати над дипломом у січні, узявся ліпити фігуру звіра, -- розповідає пані Наталія. -- Сказав, що це алегорія на український народ. Бо цей звір вже вислизає із своєї шкури страху, щоб підвестися, встати, зробити останній ривок і вибороти свободу". 
 
 
33-річний Євген Котляр незадовго до загибелі купив собі новий велосипед, мріяв навесні здійснити на ньому "турне" Україною. Він багато подорожував, ходив у гори. Мріяв купити у Карпатах декілька десятків ялинок, щоб висадити в парку в своєму місті.
 
"Женя був активiстом екологiчної органiзацiї, запекло протестував проти вирубки дерев у харківському парку iм. Горького, -- згадує його друг Антон Єрмоленко. -- Одного разу він повис мiж двох дерев, прив'язавшись мотузкою, i не давав можливостi знищити їх. Пiсля того випадку Євгена показували по телебаченню, а вiдомi полiтики кликали його до своїх партiйних осередкiв. Та Женя сказав, що політика -- брудна справа. Вiн працював промисловим альпіністом, називав себе вiльним висотником. Тепер у парку ті дерева, які рятував Женя, розрослися, є багато нових. Коли я там буваю, то згадую свого друга. А на його могилі ми посадили ялинку з Карпат".
 
Батько Жені, Микола Іванович, залишився з донькою, адже мама загинула в автокатастрофі, коли Жені було 20. "У свої 33 роки Женя не мав навіть дівчини і не замислювався про особисте життя, -- каже тато Євгена. -- Казав, що в нього все ще попереду, обіцяв, що обов'язково приведе колись у дім невістку, а я бавитиму онуків..."
 
 
Дмитро Максимов, за спогадами родича Романа Іванова, планував поїхати на три Дефлiмпiади i привезти звiдти три золотi медалi. Незадовго до загибелі, 25 сiчня 2014 року, йому, як призеру XXII лiтнiх Дефлiмпiйських iгор 2013 року з дзюдо, призначили стипендiю -- 12 тисяч гривень. А 18 лютого 19-річний спортсмен загинув від світло-шумової гранати на Майдані.
 
 
Назар Войтович, якому було лише 17 рокiв, мрiяв стати дизайнером, дуже гарно малював. "У всiх його роботах був український дух, -- пригадує куратор групи, викладач Тетяна Панченко. -- На малюнках вiн зображав козакiв, тризуб..."
 
 
Сейсмолог Юрій Вербицький за день до загибелі встиг захистити кандидатську дисертацію. "Але отримували диплом кандидата наук вже ми, його родичі, -- ділиться спогадами рідний брат героя Сергій Вербицький. -- Юрій  у той день, коли його не стало, мав бути на вченій раді. Брат мав дуже багато новаторських ідей щодо роботи, описаної у цій дисертації. На жаль, не встиг їх втілити у життя".
 
 
Це лише деякі спогади про героїв Небесної Сотні, якими поділились їхні родичі та друзі. За кожною розповіддю -- біль і смуток. Адже ті, хто загинув під час Революції Гідності, так любили життя! Мали так багато мрій! Вони прийшли в цей світ, щоб радіти, творити, щоб робити його кращим. І тепер -- це наша місія.
 
Ірина ЛЬВОВА
 

Цікаво? Поділіться з друзями в соціальних мережах:

Y

Знайшли помилку в тексті? Виділіть її мишкою і натисніть Сtrl + Enter

Реклама


Будь-яке використання матеріалів сайту можливе лише з активним гіперпосиланням на http://www.expres.ua

© ТзОВ "Редакційні системи"

Система Orphus

Знайшли помилку в тексті?
Виділіть її мишкою і натисніть
Сtrl + Enter